Детальніше тут ⬇️👇🏻 Коли я чула історії, що дітей у садочку примусово кладуть у візочок, застібають і залишають плакати — я не вірила. Думала: ну як? Це ж дитина. Я дійсно вірила в інші історії — що до дітей шукають підхід, що вихователі мають якусь «магію», завдяки якій дитина, яка вдома не засинала у візочку, раптом засинає в садочку. Я вірила в цю магію… до сьогодні. Напередодні ми мали розмову з педагогом із комуни. Вона запропонувала метод: дитина буде плакати годину, дві, і вони пристебнуть його у візочок, покладуть і чекатимуть, поки засне. Я категорично відмовилась. Я чітко сказала: «Ні. Мені не підходять такі методи. Моєму синові потрібна м’яка адаптація». Та сьогодні вони зробили саме це. Без мого відома. Без дзвінка. Я просто випадково прийшла — і почула крик. Крик свого сина, якого було чути за 500 метрів. Він лежав прив’язаний у візку, плакав так довго й сильно, що зірвав голос. А як це виглядає зсередини? Для дитини — це не про сон. Це про паніку. Про відчай. Про втрату контролю. Маленька людина, яка ще не може говорити, сигналізує усім тілом: мені страшно, я не розумію, де мама, чому мене залишили, чому мене зв’язали, чому я не можу вийти звідси. І коли вона кричить, це не каприз. Це — крик про допомогу. З точки зору дитячої психології, такі ситуації можуть мати глибокі наслідки. У дитини формується недовіра до світу, страх засинання, тривожність, підвищена чутливість до розлуки. Часто виникають порушення сну, діарея, відмова від їжі. І все це — не просто «адаптація», як це іноді подають. Це — стрес і психологічна травма, з якою дитина сама не може впоратись. І, будь ласка, не кажіть: «Так завжди. Це скрізь так. Це норма». Це не норма. Не норма — травмувати дитину й залишати її саму в стресі. Норма — це підтримка, безпека й повага.#нашівданії🇺🇦💛💙 #життявданії #нашівданії #молодамама💕 - @pav.lov.ska