— У мене… невеличка проблема. Ну… не зовсім невеличка. Хоча знаєш вона така, трохи… масштабна., я не можу дещо дістати.⠀ — То візьми крісло, дістань те, що тобі треба, — сміється він, явно не розуміючи масштабу трагедії.⠀Я піднімаю на нього погляд, прямий і відчайдушний. ⠀— Крісло тут точно не допоможе. Бо… те, що треба дістати… воно…⠀Я роблю паузу. Бо як це, блін, сказати? — Воно в мені. Що ви знаєте про незручні ситуації? Та що ви взагалі розумієте в соромі? Бо я, бляха, тільки-но сказала чоловіку, що в мені щось застрягло.І це не щось типу “ой, я проковтнула гумку”. Це…⠀ — В якому сенсі "в тобі"? — питає Кріс, примружуючись.⠀Я зітхаю, опускаю плечі, а разом із ними і всю свою гідність.⠀ — У прямому. Сенсі. — випалюю. — Я вирішила… ну, трохи розслабитись. Трохи зняти напругу. І трішечки перестаралась. Його брови піднімаються.⠀ — Перестаралась? — Ну… скажімо так… потрібно було взяти більший, а не цей… малий. — Що? — він все ще не розуміє, але вже чую, як у його голосі проскакує зацікавлення.⠀ — Vібратор, Кріс. — стиха кажу я, але всередині все горить. — Я. Засунула. Vібратор. І тепер він… застряг. І отут його обличчя змінюється. Він намагається виглядати серйозним, зібраним, поважним. Але ця чортова посмішка починає прориватись на його губах, наче тріщина в бетоні — йому явно смішно.⠀ — Ти серйозно? — він запитує, напівусміхаючись, і притискає пальці до вуст, ніби намагається сховати реакцію.⠀ — Що, блін, на мені написано, що я жартую? — бурчу я, роздратована. — ⠀Кріс уже сміється. Тихо. Але сміється.⠀ — Ну добре, — каже він, — і що ти хочеш від мене? — Допомоги, Кріс. Хочу, щоб ти його витяг. Я не змогла. — Ти просиш мене… дістати вібратор з тебе? — Ну ти ж лікар! — Я терапевт, Софі. Не гінеколог.⠀— То що, скажеш мені зараз, що в університеті ти про таке нічого не чув? — я зводжу брову. — Будь ласка. Не ускладнюй.⠀Він переводить подих.⠀ — Може, краще з’їздиш до клініки?⠀Я зиркаю на нього з такою смертельною серйозністю, що він замовкає.⠀ — Ага. І що скажу? “Вибачте, привіт, в мені застряг viбратор допоможіть витягнути. Я ж публічна особа таке одразу буде в пресі, уяви заголовки: “Відома акторка Софі Грей вночі приїхала до клініки, щоб дістати vібратор із…” — я не договорюю, але ми обидвоє уявляємо кінець цієї фрази. Він піднімає руки.⠀— Все-все. Я зрозумів.⠀— То ти допоможеш… чи ні? — А твій сталкер, бува, не вlдрlже мені рукu і не пришле тобі їх у коробці з бантом, якщо я тобі допоможу? — каже Кріс, підозріло примружуючись.⠀Я застигла.⠀ — Що? — хриплю я, кліпаючи очима. — Звідки ти це взагалі взяв?! Ти читаєш дарк-романи?!⠀Він знизує плечима й розводить руками, ніби це найлогічніше пояснення у світі:⠀ — Ну, знаєш… треба бути в курсі, з ким я маю справу. А раптом твій шанувальник трохи… гм… нестабільний. А мені мої рукu ще дуже й дуже потрібні.⠀Я закочую очі й зітхаю, але всередині нервово сміюся.⠀ — Розслабся. Він не дізнається.⠀Кріс стиха хмикає. І отут мене накриває. Бо він, бляха, стоїть навпроти мене, у цих своїх спортивних шортах, без футболки, з легким рум’янцем і тією фірмовою, дратівливо-задоволеною посмішкою.⠀ — То як? — стиха питаю. — Допоможеш?⠀Він не відповідає одразу. Стоїть мовчки, нахиливши голову трохи набік, ніби справді обдумує операцію, наче це не я його прошу, а прем'єр-міністр. І з цим задумливим, ніби дуже серйозним, але насправді до біса самовдоволеним виразом на обличчі він мене остаточно виводить із себе.⠀— Ти знущаєшся з мене, правда? — бурчу. — Признайся, Кріс, у тебе сьогодні найкращий вечір.⠀Він робить паузу.⠀ — Безперечно, — каже, — і, думаю, для тебе теж.⠀ — Та ну, ще трішки — і я просто вмерла б від приниження.⠀ — Але вмерла б красиво, — підморгує він. — І, можливо, з оргazмом.⠀ — kурва, Кріс!⠀Його погляд змінюється. Стає трохи серйознішим. Навіть професійним. Майже.⠀ — Добре. Давай. Лягай на ліжко. І розведи ноги. — Що?! — я мало не захлинаюсь повітрям. — А як, по-твоєму, я маю це зробити? Рентгеном подивитись?⠀ #рекомендації #книгирекомендації #букнеукраїна #рек #романи18 - @rv_books0