1. Діти віддаляються не тому, що «забули». А тому, що кожен контакт — це напруга. Навіть одне повідомлення чи дзвінок внутрішньо тригерить: «зараз буде мораль, натиск, контроль або вина». І чим старшими вони стають — тим тонше відчувають там, де немає любові, а є маніпуляція. Навіть якщо це подається у формі «я просто переживаю». 2. Дорослі діти часто не дзвонять, бо не хочуть знову бути дітьми. Розмова з мамою чи татом щопразу повертає в сценарій, де тебе не чують, перебивають, оцінюють, виправляють. І замість підтримки ти знову почуваєшся «недостатнім». Люди віддаляються від тих, біля кого треба захищатися — навіть якщо це найрідніші. 3. Вони не дзвонять, бо не витримують болю. Особливо ті, кого в дитинстві не приймали повністю. Вони роками намагалися заслужити батьківську любов, і коли не вдалося — збудували стіну. Бо краще не говорити взагалі, ніж знову відчути себе винними, незрозумілими, зайвими. Це не відмова — це захист. 4. Часто діти вже не хочуть ділитися життям, бо кожен їхній вибір знецінюється: «не так одяглась», «знову щось вигадуєш», «треба було по-іншому». Але вони дзвонять не за аналізом. Вони хочуть бути почутими, прийнятими, визнаними. Якщо батьки не дають цього — діти мовчки йдуть туди, де це є. 5. І є одна причина, через яку дорослі діти перестають дзвонити: замість тепла — їм боляче. Ті, хто пережили емоційний голод у дитинстві, не повертаються туди, де досі холодно. Навіть якщо «так треба» за сімейним сценарієм. Людина завжди тягнеться туди, де відчуває себе живою. Мовчання дітей — це не злість. Це наслідок багаторічного досвіду, де їх не чули. Підписуйся, якщо цей текст торкнув щось глибоке. Тут буде ще більше про те, що не кажуть уголос — але від чого залежить, як ти любиш, будуєш стосунки й чуєш себе. - @olga_berestiuk